Віковий досвід і нові старти вітчизняної стоматології. Газета "Ваше здоров'я".

24.10.2019

 

18/10/2019

Цьогоріч стоматологічна спільнота святкує сторіччя Української наукової стоматологічної школи. Її формуванню передували тривалі пошуки, дискусії, а головною підказкою до дій стало саме життя. Віковий досвід діяльності школи засвідчив, що консолідація зусиль фахівців, які думають і рухаються в одному напрямку, приречена на успіх.

 

Від цілительства — до медичної спеціальності

 

У другій половині XIX століття зуболікування в Україні зробило великий крок від народної медицини до цирюльної справи та ремісництва, але не мало жодного відношення до класичної медицини. Проте часи змінювалися, світ довірив цю сферу професіоналам, тож і на теренах України пос­тупово впроваджували цивілізований підхід у наданні стоматологічної допомоги та виокремлювали стоматологію (одонтологію) у самостійну лікарську спеціальність. І вже наприкінці століття зуболікарську допомогу надавали зубні лікарі та дантисти. Перші нав­чалися впродовж 2,5 року за затвердженими програмами в приватних зуболікарських школах (такі вже існували в Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Львові), а потім складали іспит на медичних факультетах університетів. Після цього вони здобували право лікувати не тільки зуби, а й порожнину рота. Дантисти ж опановували свою професію за індивідуальною програмою в приватних зуболікувальних кабінетах і складали іспит спеціальній комісії при університеті, але мали право займатися винятково лікуванням зубів. Поряд з ними практикували «справжні» лікарі, тобто особи з вищою медичною освітою, які спеціалізувалися на зуболікарській допомозі. При цьому навіть узятих разом «майстрів і підмайстрів» стоматологічної практики в Україні не вистачало, тож таку допомогу надавали переважно земські лікарі та фельдшери. Лікування в одонтологів чи зубних лікарів могли собі дозволити лише заможні верстви населення, переважно мешканці великих міст. Зуболікарські амбулаторії для незаможних громадян заз­вичай утримували на кош­ти меценатів. У Києві зубні лікарі, роботу яких оплачували з доброчинних пожертв, надавали безкоштовну невідкладну стоматологічну допомогу ще й у нічні години.
У цілому ж, якщо питаннями лікування населення в Україні на той час займалися земства, то стоматологічним здоров’ям опікувалися одонтологічні товариства. Перші з них були засновані в Києві (1899 рік), Одесі (1897 рік), Харкові (1902 рік). На засіданнях одонтологічних і медичних товариств обговорювали питання освіти, наукові підходи до лікування стоматологічних патологій, нові технології протезування зубів. Активна діяльність цих товариств стала значним поштовхом у розвит­ку стоматологічної практики й освіти.

 

Без стоматологів не обійшлися
 

Стоматологію в медичних університетах не викладали, оскільки не вважали її галуззю медицини, аж до 1919 року. Хоча ще в 1879 році професор Університету ім. Св. Володимира М. В. Скліфосовський на з’їзді лікарів і природознавців запропонував розпочати вик­ладання хвороб зубів і порожнини рота на медичних факультетах. Тим більше, що у Львівському медико-хірургічному інституті ще в 1828 році було організовано кафедру з лікування зубів і дантистики. Крапки над «і» розставила Перша світова війна, коли в польових шпиталях загальні хірурги не могли дати раду бійцям із вогнепальними пораненнями щелепно-лицевої ділянки, оскільки не володіли знаннями у цій сфері. Тому у великих військових шпиталях були виділені ліжка для таких постраждалих, де їх лікували дантисти разом із загальними хірургами. Хоча ще під час Кримської війни М. І. Пирогов успішно виконував операції цього профілю.Згодом він проводив і планові хірургічні втручання на щелепно-лицевій ділянці та ділився накопиченим досвідом на своїх лекціях. Однак його учнів можна було перелічити на пальцях.

 

 

Зрештою, ідею залучення зубних лікарів і дантистів до навчання в університетах підтримали і в 1919 році на теренах України відкрили перший вищий науково-навчальний заклад стоматологічного профілю — Київський державний зуболікарський інститут (його правонаступником став Національний медуніверситет ім. О. О. Богомольця) — на базі трьох приватних зуболікарських шкіл. Навчання в закладі тривало 4 роки. Студенти вивчали фізику, хімію, анатомію, гістологію, фізіологію, пат­анатомію, патогенез і терапію внутрішніх та дитячих хвороб, шкірних і венеричних хвороб, загальну хірургію, хірургію порожнини рота, фармакологію, загальну гігієну, гігієну порожнини рота, бактеріологію, дентіатрію, протезування, ортодонтію, рентгенологію, питання організації медицини та зуболікування, невідкладну допомогу. Відтоді зуболікарську освіту можна було здобути й на медичних факультетах інших університетів, а стоматологію визнали складовою медицини.

Ця подія стала точкою відліку у формуванні та становленні української наукової стоматологічної школи. Стоматологію в Україні визнали галуззю медицини і науки. На ІІ Всесоюзному одонтологічному з’їзді М. О. Семашко проголосив, що «одонтолог, стоматолог стоїть поряд із хірургом, терапевтом». Фундаментальна освіта одонтолога давала підґрунтя до клінічного мислення, виз­начення взаємозумовленості захворювань порожнини рота та соматичних хвороб.

Основні підвалини стоматологічної освіти, які було закладено майже сто років тому, залишаються актуальними і в сучасній системі освіти: стоматологічні факультети перебувають у складі медичних університетів, майбутні фахівці протягом усього періоду навчання отримують посилену загально-медичну підготовку. У дипломі спеціаліста в галузі стоматології зазначено, що він є лікарем-стоматологом. Протягом навчання в інтернатурі такий фахівець отримує сертифікат лікаря-спеціаліста та право на самостійну стоматологічну практику.

 

 

Реформи — революція?
 

У часи становлення радянської влади відбулися радикальні зміни в освіті й організації надання практичної зуболікарської допомоги. Система охорони здоров’я Семашка впроваджувала принципи загальнодоступності, без­оплатності та кваліфікованості медичної допомоги. Для побудови нової системи держава націоналізувала приватні лікарні, знищивши незалежну лікарську практику. Під реформи потрапили й приватні зуболікарські клініки, які було перетворено на державні установи — їх зобов’язали надавати безкоштовну допомогу широким верствам населення. 10 квітня 1920 року вийшов декрет «Про організацію державної зуболікарської допомоги», який запроваджував принципово нову організаційно-економічну систему надання стоматологічної допомоги — створювалася мережа закладів, що підлягала державному регулюванню, плануванню та контролю. А з 1929 року розпочалося запровадження централізованої форми фінансування системи охорони здоров’я з державного бюджету. Водночас було видано спеціальну Інструкцію про організацію зуболікарської допомоги в державних амбулаторіях, яка регламентувала практично всі аспекти: облаштування закладів, оснащення кабінетів, санітарні вимоги до приміщень, організацію прийому пацієнтів, тривалість роботи лікаря (5 годин, протягом яких його зобов’язували «развить максимум производительности труда, не нарушая, однако, принципов научного зубоврачевания»), порядок дезінфекції приміщень, обов’язки лікаря (у тому числі щодо проведення санітарної просвіти), ведення реєстраційних карток, надання звітності тощо. При цьому важливо зазначити й особливо прогресивні моменти: починаючи з 20-х років відбувалося впровадження комплексного підходу до надання медичної допомоги та профілактики основних захворювань, налагодження системи надання амбулаторно-поліклінічної медичної допомоги за дільничним принципом, коли лікарі-стоматологи працювали разом із терапевтами, хірургами, гінекологами та іншими фахівцями. На великих підприємствах створювали медико-санітарні частини, де працівникам надавали медичну і стоматологічну допомогу.

Оскільки стоматологія стала невід’ємною складовою системи медичної допомоги, значну кількість наукових досліджень почали присвячувати впливу стоматологічних захворювань на загальний стан здоров’я людини, вивченню взаємообтяжуючого перебігу патологічних процесів у порожнині рота та соматичних хвороб. Сучасна доказова медицина підтверджує правильність комплексного підходу до надання медичної та стоматологічної допомоги. Головні принципи організаційно-економічної моделі стоматологічної допомоги (доступність, кваліфікованість, комплексність) актуальні й сьогодні.
 

«Одне колесо не крутиться»
 

Цей вислів прийшов до нас з відомого трактату «Артхашастра, або Наука політики». Але стосується він не тільки політики. Запорукою успіху Української наукової стоматологічної школи стали медична освіта, розвиток фундаментальних наукових досліджень, створення повноцінної системи надання стоматологічної допомоги й об’єднавча діяльність громадських організацій. У першій половині ХХ століття було закладено підвалини для формування всіх цих складових.

Зокрема, незважаючи на вкрай складну ситуацію, в Україні вирішували питання організації післядипломної освіти лікарів — дуже швидко вона вийшла за рамки «повторительных курсов», було створено низку державних вищих навчально-наукових закладів відповідного спрямування, які діють до сьогодні.

Зокрема, зусиллями медичної спільноти в 1918 році було організовано Київський клінічний інститут удосконалення лікарів, в 1923 році — Харківський з першою в Україні кафедрою одонтотології (1926 рік), котра займалася удосконаленням фахової підготовки стоматологів, а у квітні 1926 року — Одеський, у стінах якого з 1935 року викладачі кафедри стоматології підвищували професійний рівень лікарів-стоматологів.

Розвиток фундаментальних досліджень у галузі стоматології став чи не найвагомішою опорою Української наукової стоматологічної школи, адже вони забезпечили наукове обґрунтування нових ефективних методів діагностики, профілактики та лікування основних стоматологічних хвороб на багато років уперед. У 1928 році в Одесі було відкрито науково-дослідний стоматологічний інститут.

Об’єднавча діяльність громадських стоматологічних організацій також сприяла формуванню Української наукової стоматологічної школи. У 1921 році професор К. Тарасов організував у Києві Одонтологічну спілку. За участі громадськості обговорювали питання реформування медичної освіти, створення нових освітніх закладів, роль післядипломної освіти у професійному розвитку лікарів. Зусиллями громадських організацій організували з’їзди стоматологів в Одесі (1932 рік) та Харкові (1936 рік).

У другій половині ХХ століття значно розширилася мережа підготовки кваліфікованих фахівців — відкрилися нові стоматологічні факультети в медичних інститутах Львова (1958 рік), Одеси (1960 рік), Донецька (1963 рік), Дніпропетровська (1965 рік). У 1967 році в Полтаві засновано Українську медичну стоматологічну академію, яка стала науково-методичним центром додипломної підготовки спеціалістів у галузі стоматології. У 1978 році відкрилися стоматологічні факультети у вишах Івано-Франківська та Сімферополя.

В усіх областях України з’явилися науково-практичні товариства стоматологів, які у 1956 році об’єднали в Українське республіканське наукове товариство стоматологів. За його координації було організовано п’ять з’їздів стоматологів за період з 1962 до 1989 рік. Єдине, що «підрізало крила» вітчизняної науки в цей період, була її відстороненість від світової наукової спільноти. Однак зі здобуттям незалежності Україна отримала доступ до передових технологій і кращих наукових здобутків, а також можливість спілкуватися із зарубіжними колегами. Це дало змогу не лише познайомитися зі світовим досвідом, а й збагатити його власними здобутками.

 

 

Інтеграція як умова зростання
 

Після проголошення України самостійною державою 23 жовтня 1994 року ухвалено рішення про реорганізацію республіканського наукового товариства стоматологів в Асоціацію стоматологів України (АСУ). Асоціація об’єднала стоматологів і зубних техніків із 27 обласних асоціацій, науковців та викладачів усіх медичних вишів. Та особливою подією для стоматологічної спільноти було прийняття АСУ до Всесвітньої федерації стоматологів (FDI) у 1998 році — Українська наукова стоматологічна школа здобула офіційне міжнародне визнання. Тепер АСУ може представляти досягнення віт­чизняної науки та практики світовому співтовариству, а також має змогу брати участь у вирішенні важливих питань, що розглядаються на засіданнях Генеральної асамблеї FDI і стосуються як суто професійних знань, так і особливостей освіти, організації стоматологічної допомоги тощо.

Стоматологічна освіта в Україні також не стоїть на місці — з’явилися нові стоматологічні факультети в медичних університетах Вінниці, Луганська, Тернополя, Чернівців, а також в Ужгородському національному та Сумському державному університетах. Перехоплюють цю ініціативу приватні заклади освіти, зокрема через наплив дедалі більшої кількості іноземних студентів з Індії, Китаю, Ірану, Білорусі, Азербайджану, Грузії тощо.

Набула подальшого розвитку й післядипломна освіта: у 2003 році в НМАПО ім. П. Л. Шупика створено Інститут стоматології, який координує професійний розвиток стоматологів в Україні.

Започаткована нова медична дисципліна — «Військова стоматологія», за якою здійснюють підготовку та підвищення кваліфікації фахівців, що спеціалізуються на лікуванні поранень щелепно-лицевої ділянки та надають стоматологічну допомогу військовим Збройних сил України. У 1995 році відкрито кафедру щелепно-лицевої хірургії та стоматології Української військово-медичної академії.

 

 

 

 

Please reload

Вибрані публікації

VIII Міжнародний медичний форум

April 26, 2017

1/6
Please reload

Останні публікації
Please reload

Архів